№ 4 - 2013/2014 н.р. День пам'яті загиблих у ВВВ жителів с. Вовкошів. 9 травня 2014 р.

НАША ІСТОРІЯ

Про що нам не забути
Не забуваються події, які змінюють навколишнє середовище або в цілому нас. Це можуть бути , як найщасливіші миті життя, так і найтрагічніші. Як не сумно, але саме другі змінюють і нас і світ навколо нас. Війна – це найстрашніша подія, яка може статися з людством. Адже вона забирає в людини найцінніше – життя.
Про такі трагічні події нашого народу, як війна ми не маємо права забувати, навпаки – згадувати, вивчати, передавати знання молодшим поколінням, вшановувати пам’ять учасникам і всіляко підтримувати всіх причетних до цих страшних подій.
Повертаючись до минулого хочеться згадати Першу світову війну, яка розпочалася у 1914 році. В цій війні з одного боку виступала армія союзників, куди входили війська Британії, Франції, Бельгії та Росії. З другого боку були Німеччина й Австрія. Пізніше у війні взяли участь і багато інших країн.
Багато боїв відбулося на півночі Франції. Солдати обох ворожих сторін рили окопи, аби захиститися від ворожих куль і тижнями жили в них. Аби перемогти , обидві сторони намагалися винайти нові способи проводження війни. Наприклад, німці першими застосовували отруйний газ, а британці – танки. Солдати носили протигази, щоб захиститися від отруйного газу.
У 1917 році на боці армії союзників у війну вступили США й допомогли їм дістати перемоги. Війна закінчилася об 11 годині 11 листопада 1918 р. Вона забрала життя понад 16 млн. людей.
Щороку 11 листопада багато людей у всьому світі згадують тих, хто загинув у війнах.
Звичайно ж згадуємо Другу світову війну, яка розпочалася у 1939., коли Німеччина почала нападати на Польщу. Пізніше Японія напала на США. Багато країн об’єдналося у боротьбі проти німецької та японської агресії.
Протягом лише кількох місяців німецька армія захопила більшу частину Західної Європи. Далі почалися бомбардування міст Великої Британії, а в 1941 році німецькі війська напали на СРСР. Кілька років йшли жорстокі бої, аж поки німці не зазнали нищівної поразки під Сталінградом взимку 1943 р. У травні 1945 р. радянські війська під час бойових дій зайняли Берлін, і Німеччина капітулювала.
Німеччина і Японія мали недостатньо солдатів і зброї, аби перемогти у війні. Німці були змушені припинити боротьбу в травні 1945 р.
У серпні американці скинули дві атомні бомби на Японію. Японці остаточно склали зброю. Війна завершилася, але вона забрала життя 50 млн. людей.
Велика Вітчизняна війна, як й інші війни, - особлива сторінка в житті людей.
Суворий час перекреслив людські мрії та плани. Довелося відмовитися від усього, чим вони жили вчора.
Війна з кожним днем відходить у минуле, і багато хто не пам’ятає, та й не знає про події тих років, тисячі перемог на всіх фронтах, з яких і склалася велика перемога. Однак є й такі люди, для кого війна навічно залишилася в серці і досі стоїть перед очима. Це ветерани війни, люди, чиїми руками кувалася перемога.
Війна забрала мільйони людських життів. Але живуть поки ще поруч з нами люди, історія з життя яких по-справжньому ми будемо вивчати, напевно, потім. По крихтах, з чужих слів, з пожовклих паперів.
В даний час в нашому районі лишилося зовсім мало ветеранів війни. Наш обов’язок – пам’ятати, піклуватися про них, хоча б зрідка відвідувати, цікавитися їх життям, здоров’ям, зібрати і залишити нащадкам записані з їх слів розповіді про себе, про роки війни.
23 лютого в День захисника Вітчизни ми вирішили відвідати та привітати зі святом людину, яка не з книг знайома з подіями війни. Таким є найстарший житель з числа чоловіків села Вовкошів, учасник Великої Вітчизняної війни Богінський Микола Петрович, який народився 15 липня 1924 року.
17 серпня 1942 року Микола Петрович сміливим, завзятим юнаком пішов служити до армії, щоб захищати Батьківщину від загарбників та кривдників рідного народу. Службу розпочав в м. Балаков Саратовської області. Згодом був переведений до м. Пугачов де продовжив службу сержантом у 9 запасній стрілковій бригаді маршової роти, з якої й пішов, разом з іншими солдатами, до розформування на фронт.
- На війні, як на війні, - каже ветеран – нічого доброго немає. Згадувати немає бажання, розповідати страшно.
Проте розповів нам, як згуртувавшись з солдатами рили окопи, щоб ховалися в них від куль ворога, аби вижити і захистити рідні землі та населення. Один з багатьох випадків зустрічі з німцями був навіть цікавим та інтригуючим. Перебуваючи в окопах солдати помітили фашистів, які наближалися на самохідній артилерійській установці до них. Почалася перестрілка, але нашим воякам вдалося відігнати ворогів залишивши транспорт і речі. Чоловіки довго з обережністю розглядали техніку біля якої знайшли ранці наповнені тканинами. Микола Петрович виявив блокнот з записами і ручку, яка на той час була дивовижним творінням людини. Намагався прочитати записи в блокноті так, як в школі вчив німецьку мову, але спроба виявилася марною, бо почерк був не розбірливий. Проте тканина згодилася для партянок. Тим більше, що пішов дощ і у всіх ноги намокли.
Микола Петрович неодноразово приймав участь у звільненні міст, серед яких Брянськ.
30 червня 1944 р. під м. Полск ветеран був поранений в груди в області серця осколком з танкового кулемета. Осколок спочатку влучив у лопатку для копання, яка знаходилася у лівій кишені сорочки молодого чоловіка.
В Білорусії в м. Городок було зроблено операцію по видаленню осколка з між ребер, який час від часу доторкався самого серця і це спричиняло втрату свідомості чоловіка. Пізніше Миколу Петровича було відправлено до Москви м. Єгорівськ на лікування в госпіталь.
Після госпіталю солдата забрали в 208 запасний полк у Вільнусі командиром міно льотного зводу.
Пізніше, за бажанням, чоловік пішов служити до Київського округу Миргорода, Білої Церкви.
Микола Петрович з скромністю й хвилюванням показав нам медалі та ордени, яких у нього дуже багато. Серед них: орден Б.Хмельницького, медаль Жукова, ювілейні медалі за визволення від фашистських загарбників, медаль «Захисника Вітчизни» та ін.
Розповів, що згодом всіх хто служив і мав закінчених 7 класів відсилали на навчання по училищах.
Микола Петрович вступив до Костопільського, але закінчив Острозьке педагогічне училище 1 серпня 1950 р. Також, вступив у Кременецький, але закінчив Рівненський педагогічний інститут 31 липня 1957 р.
Інститут закінчував заочно так, як вже працював в школі.
Знову ж таки, за бажанням, чоловік пішов працювати ближче до родини в с. Андрусіїв Гощанського району Рівненської області. Пізніше - в тому ж районі, в рідне своє с. Вовкошів і жив вже з сім’єю, дружиною і трьома дітками.
Сьогодні ветеран з сумом та тугою згадує події того часу. Не раз перед очима чоловіка постають відображення воєнних часів.
- Ніколи не думав, що у мирний час житиму у країні де вбиватимуть невинних людей, – тремтячим голосом мовив ветеран, завершуючи свою розповідь про минуле, – я багато прожив і пережив, але уявити не міг такого страшного горя у ріднім краї, адже ці події сучасної революції, боротьби за свободу і правду – війна. Повторюся, що я багато прожив, але й мені страшно доживати віку в такій державі. Я боюся за наших дітей, онуків. Проте твердо вірю у добро і щасливий фінал всім теперішнім подіям. Все, що відбувається – це саме те, про що нам не забути ніколи. Нехай Бог береже нашу державу!
На кінець розмови чоловік нам дуже дякує за візит і подаруночок та запрошує заходити частіше. Наголошує, що спогади й бесіда сумні, проте такі потрібні, не байдужі, навіть необхідні.
Підтримуймо одне одного, адже саме в цьому наша сила – в єдності.

У звичайний для нас всіх день
Пролунали постріли… і крик.
Вже не вернути назад той час,
Таким, як бачити його ти звик.

Не повернути таким, як був,
Бо кров людська пролилась.
Пролиті сльози-втрати близьких.
Біль страшна у серцях збереглась.

Не стерти незагоєних ран бійців.
Не загоїти рани серця й душі.
Адже у вічність від нас відійшли
Сміливі, відважні товариші.

Нам залишається їх пам’ятать.
Молитись за героїв своїх.
Бо коли гинуть на війні бійці.
Немає втрати чужої і сліз чужих.

Валентина Усач